Відгук на книгу «Спадок професора Пулюя» Ігоря Сіліври

У цьому дописі мої важення від книги «Спадок професора Пулюя» Ігоря Сіліври. За жанром це – стімпанк, де дії розгортаються у всесвіті коміксу «Воля». Книга, мабуть, найкраще пояснює те, що відбувається у коміксі, бо зв’язує воєдино окремі клаптики лору. Цікаво, що текст писався на замовлення авторів «Волі», які хотіли розширити світ, а Ігор Сілівра опублікував кілька книг у жанрі стімпанку, тож співпраця була цілком логічним кроком. Одразу скажу, що вийшов пригодницький роман, який не розчарує, коли не надто завищувати очікування. Але про все по порядку.

Головний плюс книги в тому, що вона упорядковує світ «Волі» у цілісну історію. В ній постає альтернативна Україна часів Визвольних змагань, яка воює з темними силами. Серед яких: червона армія, що навчилася підіймати зомбі, та білогвардійці, яких ведуть у бій привиди царської родини. Прикметно, що українська армія бореться з темною магією за допомогою наукових відкриттів та стімпанкових гаджетів. Є ще третя сторона – культисти Блавадської, які пропонують українцям магічну допомогу, але не приховують, що переслідують власні цілі. Як у будь-якій альтернативній історій відомі події трохи змінені: наприклад, Злука, Крути та епідемія іспанки відбуваються майже одночасно, а Україною спільно правлять гетьман Скоропадський та президент Грушевський. Побіжно згадуються й інші відомі українці. Треба сказати, що у книзі дуже багато зносок, що пояснюють відсилки до наших історичних подій. На початку це трохи відволікало від читання, потім втягуєшся.

Персонажі коміксу «Воля» з’являються у романі в якості гостьових, не отримавши додаткової глиби чи передісторії. Це мене трохи засмутило, натомість автор виводить на перший план нових героїв. Серед них: чорний запорожець Роман та учень професора Пулюя – Петро. Хлопці приблизно одного віку і непогано тямлять у техніці, обидва здатні з гівна та дрючків зібрати хоч передавач, хоч зброю проти зомбі. Іноді здавалося, що це один персонаж у двох тілах, на стільки вони подібні. Ближче до середини книги у героїв кристалізується індивідуальність: Роман стає звитяжним воякою, Петро – зарозумілим снобом. По-справжньому характер героїв розкривається у діалогах. А про що говорити двом молодим хлопцям у буремні часи? Автор каже, що про жінок та політику. Петро показаний зашкарублим сексистом, який будь-який діалог з жінкою сприймає за флірт з її боку, вважає, що питати у жінки її думку – не має сенсу (бо всі жінки мають однакові «жіночі» потреби) і мріє одружитися з дівчиною, яку «перевиховає» під себе. До народних мас Петро ставиться скептично, вважаючи людей здебільшого недалекою отарою. На противагу йому Роман показаний ідеалістом, що проявляє емпатію та вірить у «хорошу» природу людей. Що ж до жіночих персонажів, то у книзі вони показані милими, але трохи недолугими (за виключенням героїні, що з’являється у другій половині книги, та Агнешки з «Волі»). Автор часто малює типаж «дами в біді», яку під час першої зустрічі «рятують» герої (покормлять, поремонтують тощо), і ці знайомства виявляються напрочуд вигідними.

Сюжет у книзі простенький, але дуже динамічний. Вона починається з новелізації першого тому «Волі» (на сторінках якого можна знайти Романа). Отже, «східняк» Роман та «западенець» Петро відзначилися у боях за єдину Україну, за що їх відправляють на таємну місію до Праги (що, певно, символізує ідею «схід і захід разом). З ними їде Мар’ян – доброволець, але майже дитина, яку жалісний командир таким чином хоче уберегти від війни. Мар’ян одразу перебирає на себе обов’язки особистого помічника (пере одяг, готує їжу тощо) за що (а ще за свою тендітну статуру і довгі вії) стає об’єктом жартиків Петра в дусі: «був би ти дівкою, жонився б… але, звісно, якщо гарною дівкою». Протягом подорожі герої потрапляють на карантин, б’ються з монстрами, зустрічають хороших та корумпованих чиновників. Словом, сюжет – благодатна земля для алюзій на наші реалії. Наприклад, цитата з книги: «Отже, як я розумію, є звинувачення у бік влади та особисто гетьмана Скоропадського. Перерахую. Хліб вивозять німцям, не буде що сіяти, гроші вивозять вагонами, він підписав таємні угоди з Росією, Райхом, Польщею… Нічого не забув? Брата свого він теж убив?».

Під час читання мені дуже не вистачило описів та атмосфери. У книзі непогано змальовані Київ та Чернівці (рідне місто автора), а ось Прага та багато інших локацій в моїй уяві не відгукнулися. Зате автор некепсько заморочувався з описом роботи різних технологій, починаючи з принципу роботи плазмової рушниці проти зомбі і закінчуючи техніками запам’ятовування та управління натовпом (у дусі провокаторів та класики: «на сусідню вулицю привезли діжку горілки і наливають усім безкоштовно»).

Книга читається рівно. Це означає, що попри всі пригоди героїв, текст не хочеться гнати, нехтуючи сном, їжею та іншими справами. Розділи не закінчуються «гачками», основний сюжет дещо передбачуваний, проте якщо вам нормально зайшов початок книги (або ви читали інші книги автора), скоріше за все, цю ви дочитаєте до кінця.

*Абзац зі спойлерами* Найбільш емоційними моментами в книзі для мене стали: відсилка до «Інтерстеллара» та згадка про «засмаглі руки». В обох випадках чекала драматичної розв’язки. Шкода, що автор не розвинув ці теми далі. А ще чекала на появу Ганнусі з «Волі», бо думала, що вона виявиться донькою однієї пані з книги, але тут промахнулася.

Загалом, не жалкую, що прочитала. Світ «Волі» став трохи об’ємнішим і логічнічнішим, а українська література поповнилася ще одним стімпанком (роман можна читати у відриві від коміксу, хоча тут втратяться відсилочки). Саме видання хороше, але я до пуття не зрозуміла, хто третій на обкладинці (Мар’яне, якщо це ти, то некепсько тебе життя помотало). У книзі є внутрішні ілюстрації (на мій смак дещо темні), які додають атмосфери.

Наприкінці хочу висловити подяку нашому підписнику, завдяки якому я змогла прочитати цю книгу.