Відгук на книгу «Мандрівний цирк Сріблястої пані»

Я рідко читаю підліткову літературу, але тут можна сказати зійшлися зірки. На початку повномасштабного вторгнення видавництво «Vivat» виклало у відкритий доступ кілька книг. Серед них було й фентезі «Мандрівний цирк Сріблястої пані» авторства Наталії Довгопол. Мені було цікаво познайомитися з її творчістю, та навесні я не могла нічого читати. Книга чекала свого часу і зараз допомогла скоротати кілька вечорів без світла.

Про що книга. Як і будь-яка підліткова книга вона про дорослішання, пошук свого шляху, підлітковий бунт, що веде до перебудови батьківсько-дитячих відносин, а головне про те, що родина – це не тільки біологічні батьки, а й найближчі друзі. Мені приємно відмітити, що це подається без надмірного моралізаторства. Дії книги відбуваються на початку ХХ ст. у багатьох містах України (мандрівний цирк же ж!) із залученням української міфології та демонології. Книга витримана в атмосфері «Belle Époque» з акцентами на сукнях з пишними рукавами, кремових тістечках та багато прикрашених люстерках. Головні героїні – емансіповані жінки, що прагнуть самостійно вести бізнес, влаштовуватися на роботу, носити штани тощо. Червоною ниткою проходить головна потреба персонажів – мати право вибору та контролювати своє життя.

Про персонажів. У книзі багато героїв, але головна – не «срібляста пані», як обіцяє назва, а дівчинка-підліток на ім’я Причина. Вона ніби збірний образ із багатьох підліткових творів: бліда, босонога із чорним волоссям і величезними очима. Причина нічого не пам’ятає про своє минуле (але, як водиться, у критичні моменти згадує потрібні речі). Дівчина хоче пристати до мандрівного цирку, розказуючи, що вона бачить потерчат, мавок та інших істот і може з ними розмовляти. Спочатку всі вважають її божевільною, але ж це фентезі, і тут магія працює на повну. Срібноволоса хазяйка цирку – фрау Ґріте – зображена дорослою, серйозною і побитою життям «бізнес-вумен» (я сильно здивувалася, коли підрахувала, що їх десь 25 років), а її рідний брат – Ойґен – проклятий і перетворений на вовка. Ніби у класичних казках, Причина береться його розчаклувати, та виходить погано (звичайно, Ойґен виявляється її ровесником надзвичайної вроди з шикарною мускулатурою і довгим срібним волоссям). Між ними міцнішає зв’язок, але дівчина вважає, що вовк її не кохає, а виказує вдячність (самого вовка ніхто не питає). Серед інших персонажів можу виділити Пантеру – чорношкіру гімнастку із маскулінними рисами характеру і любов’ю до чоловічого одягу, Нельку – артистку, що любить яскраво фарбуватися, відверто вдягатися і гучно співати, Вар’ята (архетипічного Карабаса-Барабаса) – власника конкуруючого вар’єте і головного лиходія – рудоволосого чаклуна. Слід сказати, що всі жіночі персонажі не вписуються у суспільство (кожна по-своєму) і мають боротися за свої права. В книзі показано, як в процесі боротьби вони краще пізнають себе і під кінець сильно змінюються. Словом, образи героїв дуже знайомі, зате прописані технічно, їх не плутаєш під час читання.

Про сюжет. Сюжет у книзі дуже динамічний, авторка гонить події вперед із такою швидкістю, що часом не встигаєш порадіти або посумувати у пікових емоційних сценах. Перша частина книги – це мандри циркової трупи, під час яких Причина «розслідує справи» і проганяє злих демонів, друга – це розпад трупи на маленькі групи, в яких кожна з персонажок розбирається зі своїми «скелетами у шафі»: сімейними негараздами і наслідками підліткових бунтарських рішень. Червоною ниткою, що з’єднує персонажів разом, стає антагоніст – рудоволосий чаклун, який занапастив життя чи не кожного з них. У книзі він втілює архетип «злого батька», що буквально підміняє «батька доброго», карає, залишає на самоті тощо. Вибір антагоніста з батьківською рольовою моделлю теж підкреслює, що книга орієнтована на підлітків. Коли я читала, то з якогось моменту почала уявляти текст екранізацією у вигляді серіалу, типу «Надприродного», де в прохідних серіях герої вистежують нечисть, а в основному сюжеті шукають «жовтоокого демона» (закреслено) рудоволосого мага.

Про авторський стиль. На початку мені було важко читати, бо стиль був в’язкий, із купою епітетів і уточнень, із якою інтонацією була сказана кожна репліка. Далі стало краще, з’явився простір для «малювання картинок в уяві» і кілька радикальних поворотів сюжету. Думаю, якби я читала підлітком, мене б зачепило сильніше, особливо образ маленької дівчинки, що обіймає красивого срібного вовка. Загалом, я не жалкую, що прочитала, було цікаво. На мою думку, написано на рівні перекладних підліткових творів. Шкода тільки, що в часи навчання у школі ця книга не потрапила мені до рук.