Відгук на комікс “Пташеня”

Пару років тому моя стрічка у ФБ була сповнена позитивних відгуків на «Пташеня». Люди читали і рекомендували цей комікс ще виходу українською. Чи не кожен оглядач згадував, що «Пташеня» отримало премію Айзнера у 2020 (а це рівень!). Тож коли «Видавництво» підхопило права і анонсувало одразу 2 варіанти обкладинки, я подумала… що братиму мінімалістично-білу. У цьому відгуку я поділюся своїми враженнями від читання. Отже, чи вартий комікс похвали?

За жанром «Пташеня» – це фантастичний бойовик, але, перш за все, – це родинна сага, адже головними героями є кілька поколінь однієї дуже незвичайної сім’ї. І тут автори навмисно заграють із іншими відомими сагами, сповнюючи сюжет алюзіями та відсилками. Іноді здається, що це могла б бути історія Старого Лоґана, розказана Х-23. Іноді – що це сповідь принцеси Леї, яку виховувала рідна мати. Сюжет розгортається на фоні божевільних візуальних рішень та релігійного антуражу, що нагадало мені ранні концепти «Дюни» (тільки тут все зав’язано на християнстві).

За сюжетом владу у США захопила тоталітарна секта – Новий Ватикан. Населення вражене невідомою хворобою, через яку злазить шкіра, а голова секти – Єпископ – готує Хрестовий Похід на Канаду, сподіваючись знайти там ліки, в першу чергу, для свого малолітнього сина. Початок коміксу одразу закидає нас до канадського руху опору, який готується до головної битви. Лідерка опору ховає свою малу доньку на прізвисько Пташеня у бункер. За кілька днів Пташеня виходить назовні і дізнається, що битву програно, а її мати зникла. Але програна битва не означає програну війну. Пташеня має знайти чоловіка, відомого як Сокира, – останнього «супергероя» Канади і попросити про допомогу. А ще повернути його годинник, який зберігала її мати. Звідки в її матері цей годинник? Ким Пташеня доводиться Сокирі? Цікаво, що комікс ставитиме родинні питання аж до останньої сторінки. Але зачепив він мене не цим.

У коміксі дуже сильна майже поетична естетика. Коли одна й та сама фраза чи візуальний образ повторюється, кожного разу набуваючи нових драматичніших смислів. Немов приспів у пісні, що лунає знову із більшим надривом. Подібні враження я отримала від фільму «Ві означає Вендета», де було багато сильних візуальних смислів. «Пташеня» так само вправно б’є на емоції, при цьому будуючи сюжет із дуже заплутаними родинними зв’язками, який нагадує чи-то казку, чи-то щось із міфології. У свій час мене надзвичайно зачепив «Ві означає Вендета», а «Пташеня» – перший за багато років твір, який сподобався за ті самі речі, що й «Ві».

Слід сказати, що комікс доволі багатошаровий, і це допускає різночитання. Одна з сюжетних гілок взагалі відбувається десь у лімбі, куди герої потрапляють на порозі смерті (дехто після цього рушає вперед, дехто – назад). Тож в залежності від проєкцій читача закінчення коміксу може здатися геніальним / незрозумілим / потребувати продовження. Мої власні проєкції дозволили побачити сумну, але завершену історію. Тож для мене комікс – шикарний.

Думаю, деякі люди категорично не сприймуть «Пташеня» через фокусування на двох темах: перша – секта із християнською атрибутикою, що зображена антагоністами, друга – ультранасилля, яке головне не скільки для сюжету, стільки для візуальної складової історії.

Що ж малюнку, то він простий, але не примітивний. Персонажі доволі стилізовані, як і візуальне божевілля, що їх оточує. Розкадровка – неймовірно крута (наприкінці є примітки, де автори розповідають, як із нею заморочувалися, аби за допомогою «режисерських» прийомів досягти уповільнення або пришвидшення темпу розповіді). Та навіть без пояснень із додаткових матеріалів «Пташеня» може використовуватися як посібник із коміксного розкадрування.

Українське видання від «Видавництва» мені сподобалося, за кілька читань тримається купи, переклад дуже гарний та соковитий. Тож для мене «Пташеня» – це приємне відкриття року.